З історії Саджавки

САДЖАВКА

Велике село у підніжжю Карпат — Саджавка розташована на рівнині над рікою Прутом, що пливе південною стороною села, й віддалена від Над­вірної на 21 км. Тепер село є центром сільської ради. В 1971 р. нарахо­вувало 3 025 осіб населення. Вперше згадана Саджавка в одному з документів, датованому 1492-им роком. Майже посередині перетинає село гостинець, державна бита дорога, що її колись звали цісаркою та яка провадить від сходу на захід майже в половині дороги з Коломиї до Делятина: на захід є місцевості — Ланчин, з поштовим урядом і саліною, Добротів, Делятин, Дора, Яремче, Ямна, Микуличин, Ворохта, Воронєнка і Ясіня. Через ці місцевості переходить на північ від села залізнича лінія: вона перетинає простору (на 1 000 морґів) «то­ локу», кол. сільське пасовище. Найкращий вид на село з гори Діл, що високою залісненою стіною стоїть неначе на сторожі села; в половині гори урвище Стінка, де можна вигідно сісти над пропастю й оглядати всю панораму села; внизу серед піль в’ється срібною лентою ріка Прут, а дещо далі Беґів беріг, а при гостинці і бічних вуличках розкинені хати, переважно криті соломою, а вікна і двері усіх хат звернені до півдня, до сонця. — Деякі місця чи площі мали свої назви як: «Толічка» к. школи, місце забав шкільної дітвори в часі перерв, трохи далі на північ «Середні», нічия чи громадська власність, пасовище поросле зрідка кущами вільшини, густо вкрите ранньою весною квітами скороспілки, що її називали «клекоцей» (білі дзвіночки); ще далі «Забереж» невисокий горб і «Толока». На північ від залізничого тору в’ється потічок Товмачик, з глинистими берегами, а в печерах під берегами було колись багато раків, доки не вигинули одного року на якусь заразу. Далі «Брищі», поля, де й було шкільне поле і інші поля, приватні, потім «Котілниця» — пустир, порослий густо джерелом. За Котілницею вже були ліси, густі місцями і листяні, подекуди групами росла смерека. Назви частин лісів були: Ліски, Горбки, Ділки й ін. В одному місці була назва лісу Згар, де мав свій філь­варок дідич-поляк Ключинський — «Ключин». До лісу на північ з села провадили дві дороги, долішня і горішня Копана. При горішній Копані ріс гарний смерековий ліс, Березина. Там була й лісничівка і жив лісничий Дзядула (пострах дітей). Далі на північ серед лісів були села: Кубаївка, українсько-польське село та два чисто польські села-колонії — Ломаджин і Сьвєнти Юзеф. Говорили, що через ті села не було безпечно переходити чужому навіть серед білого дня; через Саджавку можна було проходити кожному чужому навіть опів­ ночі, не було випадку, щоб хтось когось зачепив. На південь за горою серед лісів розкинулося гарне село Молодятин, а на півд. схід Княждвір, та це вже інший повіт. Нашим повітовим містом була Надвірна над Надвірнянською Бистрицею; дорога туди йшла через Ланчин, велике і свідоме село Красну, а далі лісами в тому й через ліс Остре, де часто нападали бандити. Село Саджавка було не дуже бідне, але й не багате; найбільший багач мав 12 морґів поля, а були такі господарі, що мали тільки чвертку морґа і ці мусіли якось промишляти; вони займалися майстеркою, будували, інші шили постоли чи виробляли різні матеріяли на одяг; наймалися в інших при різних роботах в полі. Літом їхали «на зажен», «в поле», в околиці над Дністром до великих землевласників. їдучи туди й назад возами — співали; а з поворотом, хоч були втомлені працею і осмалені сонцем, теж співали, веселі, бо заробили по кілька мішків зерна (за якийсь там сніп) і будуть мати досить хліба на Різдво, а гарну паску на Великдень. У інших вже не ставало хліба коло Різдва і вони живилися картоплею і кукурудзян­кою. Але не голодував ніхто. Сіяли жито, ячмінь, овес, а пшениці мало, бо тільки в деяких місцях земля надавалася на пшеницю, особливо над рі­кою. Управляли найбільше картоплю і кукурудзу, а в меншій мірі горох, квасолю, біб, буряки, капусту, гарбузи й ін. Сіяли багато конопель, менше льону — бо все було саморобне для одягу: були свої ткачі і не тільки полотна, а й сукно виробляли на сіряки (петеки), самі робили взуття (по­ столи), капелюхи з соломи (зубкованим способом). Купували мало, хіба сірники і нафту. Сіль чи сировицю мали свою, діставали, приділ на Шевелівці к. Делятина або й набирали крадькома в «ставках» з під Молодятина. В лісі було багато лісових ягід, суниць, малин, ожин, ліскових горіхів та грибів. В селі любили і садили багато квітів по городах, особливо там, де були дівчата: вони й закосичувалися (квіти називали косицями) в неділі і свята. По городах плекали — васильки, черевички, півонії, настурції, чорнобривки, «попадьки», пахучі резеди, романи і багато інших, особливо пахучу м’яту дуже любили. — Ранньою весною в деяких місцях під кущами ріс «клекоцей» (скороспілка весняна), на млаковиннях, коли зійшла вода — синіли «бриндушки» (скорозріст підсніжник); це були перші весняні квіти. По полях були своєрідні квіти — сині дзвіночки, дикі гвоздики, багато жовтих, червоних і білих різних квітів. В лісі — велика сила різного квіття всіх кольорів, а особливо синьо- жовті братчики, що їх діти приносили цілими оберемками до школи на закінчення шкільного року. По зарінках і на берегах — пахучий чебрець-материнка, полин з дуже сильним запахом і інші. В лугах — дикі фіялки-трикольорові та багато інших. Не було великого добробуту, але й не було великої біди. Була фінансова скрута, брак гроша для плачення податків і різних оплат. Тому й багато бідніших господарів сиділи в кишенях лихварів та не раз позбувалися своїх маєтків та йщли в світ-за-очі на зарібки або й з торбами. Щ об цьому якось зарадити, треба було творити якісь підприємства, фінансові установи і кооперативи. Ще далеко перед Першою світовою війною була зорганізо­вана молочарня, що належала до Молочарського Союзу в Стрию. Молочарня постала старанням управителя школи Івана Зубаля і містилася таки в шкільному будинку. Всю роботу при центрифузі, виробі масла від початку до кінця, експедиції і контролі молока — провадив молодий чоловік — Дмитро Тороус, своєрідний феномен з незвичайними здібностями в багатьох напрямках, який зробив пізніше після війни головокружну кар’єру в Чехо- Словаччині; звідти виїхав у 1924 році на Україну, де по ньому пропав усякий слід. Був він якийсь час головним монтером у підприємствах бага­тія Крамаржа на всю ЧСР. Другою установою для добра громади була Каса Райфайзена, теж орга­нізована І. Зубалем, з приміщенням вогнетривалої каси в залі школи: касиром чи секретарем Каси був один з діяльних і свідомих громадян, дяк Іван Данилюк. Ці дві установи причинилися до піднесення добробуту в селі і помогли не одного витягти з довгів і станути на ноги. Пізніше постали ще кооперативи.

Церква була чинником вдержання релігійного життя та моралі в селі. Парохом був о. Ізидор Бобикевич, високоосвічена людина, дуже музикаль­ний, концертував на віольончелі та мав гарний голос — тенор. Треба дода­ти, що обидві родини і священика й управителя школи були музикальні та спільно влаштовували домашні концерти високої кляси: віольончеля, скрип­ка, фортепіян і флет— були добре опанованими інструментами. Стар­ший син священика Микола (Нусьо) був добрим композитором-самоуком; (в Коломиї в церкві співали цілу, скомпоновану ним, Службу Божу). Ком­понував він інші твори, як пісні та оперу «Страсний Четвер», після повісти свого діда Миколи Устияновича, лібретто матері Марії з Устияновичів. На стінах того дому висіли портрети і багато образів мистця-маляра Корнила Устияновича (м. ін. природної величини на цілу стіну образ «Адам і Сва» в раю, «Польська гусарія у від’їзді із спаленого козацького села» й ін.) В родині І. Зубаля був власний домашній хор на 4 голоси, що співав у місцевій церкві на Службі Божій. Обидві родини поєднувала увесь час сердечна приязнь, вони співпрацювали в найбільшій гармонії. Згадані вище образи Корнила Устияновича не збереглися, під час Пер­шої світової війни, їх вивезли москалі в глиб Росії( можливо в Москву або Петербург. Церква була нова, збудована будівничими гуцулами в першій декаді цього 100-ліття. Слабо пам’ятаю, як розбирали стару церкву: цілі стирти непридатного матеріялу і стоси старих почорнілих образів; зн. церква була дуже стара і мала певно свою історію. В новій церкві були «хори», на яких ми співали, а дяками були два брати Данилюки, добрі голоси-тенори. Тіль­ки дзвіниця залишилася стара і під нею сиділи старші ґазди, а війт майже кожної неділі «кричав»-проголошував різні розпорядження. Положення церкви дуже гарне над берегом в оточенні лип. Побіч сад і город з безліччю квітів, серед них просторе приходство. Школа була теж дерев’яна і новозбудована, 4-клясова, при самій шосе. На подвір’ї чотири височенні липи, а посередині хрест-пам’ятник скасу­вання панщини в 1848 році. Була недавно вістка, що тих лип вже нема; можливо, що не стало й хреста. Вчительський склад за Австрії був чисто український, мій батько Іван Зубаль був управителем майже 30 років, мати Марія учителькою й інші учителі українці; пізніше за Польщі присилали все більше учительок- польок, які на свій лад старалися впроваджувати до школи польського духа; та це їм не вдавалося, бо діти твердо держалися, не хотіли по-польськи відповідати, не хотіли співати польських пісень: казали: «ми маємо кращі свої, то й їх будемо співати»! Це вже нам оповідали після нашого виїзду з Саджавки, коли й управителем був поляк з Ланчина. Була в селі читальня «Просвіти», зразу одна, а пізніше дві, в горішньому і долішньому кінці. Там зосереджувалося культурно-освітнє життя села, люди сходилися вечорами, читали спільно часописи: до села прихо­дили: «Діло», «Громадський Голос», я діставав «Дзвінок», яким радо ділився з хлопцями: хтось присилав даром москвофільський «Голос Народа». Аматорський Гурток при Читальні був дуже активний. Давали вистави не лише в Саджавці, а в довколишніх місцевостях: в Ланчині, Товмачику (пов. Коломия)), а навіть у місті Делятині. Давали ми: «Верховинці», «Без­ талання», «Дай серцю волю ...» , й ін. — Збирали ми всюди славу: режи­ сером був В. В., а коли його не було, то й самі давали собі раду. Я виготов­ляв, для більшого ефекту, величезні афіші. Жіночі ролі виконували: Ори­ся Зубаль, сестри Кальмус, Софійка Данилюк, й ін.; чоловічі — Ярослав і Микола Зубалі, Василь Андрушко, Микола Джиґринюк, що найкраще «грав» жида, й ін.). М. Зубаль провадив хор і музичне оформлення. Великий вплив на культурно-освітній розвиток чи радше на збудження свідомости і патріотизму в селі мало Т-во Січ. Як сьогодні — проходять перед очима стрункі ряди січовиків, похідним маршем через село зі співом «Гей там на го р і...» у «петеках» (сіряках) з яскраво-червоними лентами, через плече і з топірцями. До Січі належали не тільки молоді, а й старші господарі, а який пієтизм і ентузіязм був у них, свідчить те, що свої ленти і топірці переховували як найбільші клейноди і святість у скрині, у яких складали тільки святкові чи весільні одяги. Мабуть більшість січовиків була й неписьменна — та це не перешкоджало їм ставати свідомими гро­мадянами і патріотами. І в цьому велика заслуга Січі. Єдність в селі була велика. Коли одного разу була загроза втрати чи поділу громадського пасовища, зв. «Толока», яких 620 га., то селяни, й особливо жіноцтво станули як один в обороні і навіть поліція мусіла тікати. Про це писала польська «Газета поранна» у Львові п. н. «Революція в Садзафце». Ще одним доказом патріотизму і свідомости — були вибори до австрій­ського парляменту, що відбулися в 1911 році. Кандидували тоді два україн­ ці — д-р Микола Лагодинський від Радикальної Партії і проф. Юліян Романчук від Народно-Демократичної Партії. Були також два інші канди­дати — поляк Заранський і москвофіл Ґеців. Перед виборами говорили в селі, що були якісь перекупства і навіть крадіжки виборчих лист, які були тоді поіменні: в цьому нечистому ділі був запідозрений один старший господар, Оноць. Виникла думка, що добре б його на час голосування приарештувати і замкнути на 24 години , на що війт мав право. Пізніше міг він відповідати за це перед старостою, що й сталося. На думку війта, що може бути покараний гривною, мій батько заявив, що бере на себе усі консеквенції і заплатить кожну суму; тоді війт погодився. Вислано двох сіль­ських поліцистів, але до них долучилася велика товпа народа, може 200 чоловік і з великим захопленням вони принесли того Оноця майже на ру­ках. Це викликало такий ентузіязм, що вибори випали блискуче: д-р Лаго­динський отримав понад 500 голосів, Романчук 15, Ґеців 9, а Заранський 5. Як передбачали, староста покарав війта гривнею 15 ринських «Гуль­денів», які батько змісця заплатив. А вибори не тільки були виграні, але й скріпилася свідомість громади за один день, більше як за цілий рік в іншому часі. Взяло участь село і в боротьбі за українські залізничі білети. Ініціятором і промотором цієї цікавої боротьби був найстарший син о. Бобикевича, Микола (Нусьо). Дуже здібний, але нестійкий у всякій праці, студент хемії, в цьому ділі виказав велику силу волі, відваги і завзяття. Він мав свою тактику; їхав часто залізницею, але завжди без білету та заявляв, що він заплатить навіть подвійну ціну, тільки за український білет: його арештували, та він мав болі в ногах і не міг ходити, тому мусіли його везти або й нести. З цього завжди робилося велике збіговище, усі питали в чому справа, а він вияснював, що він хоче платити (навіть пока­зував гроші!), але йому не хочуть продати білет, розуміється український він же має право на такий білет. Залізнича служба, жандармерія і бур­ містри по містах мали з цим багато мороки; і клопотів, тому йшли скарги може й до Відня й запити, що мають з цим робити! Приклад Бобикевича наслідували також й інші учні і студенти із Саджавки.

Перша світова війна сильно вдарила по селі: багато молоді, а пізніше і старших пішли на війну, деякі загинули чи дісталися до неволі, деякі поїхали з кіньми, як т. зв. «форшпани» і їм теж не було солодко. Відбу­ лося віче, на яке з промовою приїхав з Делятина адвокат д-р Козоріс: зголосилося ок. 15 добровольців до УСС. Пізніше більше хлопців зголо­ силося як добровольці. Важкою примарою лягли на село доноси («вірних підданих»), та якось вдалося оминути арештів чи й смерти, бо жандармерія в Ланчині мала лю­ дяного команданта, а ще й на нього був донос, що він потурає «москво­ філам». Тільки один чоловік з села попав був аж до Талергофу та пере­ був там пекло, але повернувся щасливо по війні. Ще й мій вуйко, Зиновій Матковський, що був управителем школи в Заріччю к. Делятина і багато зробив для освідомлення села (село було широко знане з розбійництва) та був сіллю в очах польських шовіністів, не оминув арешту: перший раз врятував його мадяр-капітан, що на диво був шляхетною людиною, а за другим разом, коли ми були в селі Луг за Делятином, прийшов жандарм- поляк, Ферус і забрав вуйка до тюрми в Делятині. В’язнів гнали пішком на Мадярщину, по дорозі плювали на «зрадників» і обкидали камінням. А ж у Відні пощастило йому зголоситися до війська і цим врятуватися. Тюрма в Делятині була набита українцями та був між ними й 70-літній о. Луговий; вистачило вийти на вулицю у вишиваній сорочці, щоб бути схопленим, а тоді — «прощай воля». З тих, що пішли в ряди УСС, згинув на фронті і був похований в селі Бурдяківцях к. Борщева ідейний хлопець із Саджавки Яків Кузьмин. В середніх і високих школах вчилося кільканадцять молодих людей із Саджавки. В селі перебували в різні часи на відвідинах, крім К. Устия- новича, ще й інші видатні діячі. Гістьми Бобикевичів були Олена Січинська, мати Мирослава Січинського, письменниця Ольга Кобилянська, син Івана Франка Петро, старшина УСС. Переховувався тут протягом одного місяця отаман Юрко Тютюнник. Про історію села важко щонебудь сказати. Що воно мало своє минуле і то давнє, свідчить те, що була дуже стара церква, що були пам’ятки скасу­вання панщини, під якою мешканці села мусіли довго жити, як і кількість населення, що дійшла до 5 000 осіб. В селі панувала стара традиція обхо­дження свят: в час Різдва Христового співали коляди і щедрівки, що сягали своїм змістом і мелодією може й старих поганських часів, були вони, ці пісні, притаманні тільки Саджавці, бо в кожному селі були інші. — Сама назва села теж загадкова, мабуть, був колись тут став чи саджавка, з якої пішла назва. Село багате на води: чарівна ріка Прут з прибережними лугами, давала можливість купелі і риболовства. Потік Саджавочка перети­ нає село і впадає до Прута. На «Толоці» Товмачик та ще потік Ястрібня. По­тік Слобушниця, дещо більший, творить границю з Ланчином. Багато громадян Саджавки живе в Америці і Канаді і вони мали перед кількома роками свій з’їзд в Обурн, Н. Й. У з’їзді взяли участь 35 осіб. Односельчани Саджавки відвідують себе і листуються, бо їх єднає пієтизм і прив’язання до рідного села, якого не можуть забути.

 Ярослав Зубаль